вівторок, 8 липня 2014 р.


Вчора небо розвиднювалося надвечір,
блакиттю в розривах посміхалося, 
за ніч від хмар і сліду не зосталося,
лишивши весь цей простір жовтім сонечку,
яке шепоче: брате, скоро 
весна прийде,
 тобі у душу покладе
 полум"яний, такий холодний, 
вишнево-льодовий спокій,
 мрії, які вже згодом
 збуваються, та світло
зелених очей, яке ніколи-ніколи не згасне

понеділок, 7 липня 2014 р.


світ такий...необачний, знаєш
неспокійні застали мене змагання,
бачиш, шлях цей, здається, важче,
та морщинкам сухим не зламати мою посмішку.
Помінялись місцями апострофи,
вою вітру в ефірнім просторі
не почути, і нас рятує
тільки справжній нігерський блюз,
догорить сірником салют,
і ще довго ходитиме з рук
до невтомних цікавих рук,
запах сонця в собі несуть в полі соняхи,
ти коли вилазив із дому
в напівтемряву, в невідомість,
у захопливу цю природу,
у пригоди, незгасну вроду,
що вирує і день, і ніч,
що захоплює в ніч і вдень,
і нехай тут хоч все впаде,-
ти наснися мені лишень,
посміхнись до моїх очей-
і ми зможемо точно все у цій ночі,
день же візьмемо й те з ним зробим,
що захочемо,- ми не горді, 
бачить Бог, можем ще й не те!:)

середа, 25 червня 2014 р.



Можливо, вчора, а може щойно
Постукало літо у підвіконня запилене
 глибоко-глибоко синім,
Надуте моє вітрило по краплі, поволі
На курс повертає без видимих рифів,
І слухається керма,
Я вишлю тобі в Китай
Кромку кленову неба
З мого того ж вікна
У замках, пухлинах хмар,-
Відправлю повітрям тобі усього, -
Не далі – не ближче,
Не вище,- не нижче – в дорогу!
До неї летіть, нехай посміхається,
Хай всі кольори- їй на шлях,
Хай котики ніжні бавляться,
Як колись, невтомно
В її неповторнім, сонно-бездоннім погляді,
Хай не старіє, не здається до втоми,
І навіть уже по тому,
Море нехай щоночі танцює із нею в обіймах,
Електрика,- не повітря усі ці рухливі слова,
Тож кава хай буде гірка,
Подушка буде м»яка,
Хай рідко в її очах з»являється марна осінь,
І все, як ти дійсно хочеш,
Нехай буде саме так!

середа, 23 квітня 2014 р.


Ранок, брате, не спить.
Переходи заповнюють втомлені й всміхнені люди,
він в години ці ревер губить 
пікові.
Тополі, мов свічечки, голі стоять,
та всюди вже чутно, - 
бурхлива весна забарилася,
саме сьогодні є відчуття, 
що вона вже за рогом,
днів сотні коротких, довгих, - 
все залишаю вже не своєму,
та Чорному, рідному морю,
ранок, як на мосту Патона,
товчена ніжність із льодом,
талим березовим соком раптом всміхнеться,
у глибині їх залишиться лагідний вогник,
розгорається сам поволі,
втаємничені тихі кроки,
Зона Ночі, і тіні довгі,
ми розходимось, та удома
залишаємо творчість, втому,
і побачимось уже скоро, - в нас попереду все життя!


14.04.2014
початок - 8.50
закінчення: - 22.45

субота, 5 квітня 2014 р.

the special gift for my forbidden loneliness


Туди ж, куди ідуть дощі,
там де уже сховалося,
аж важко згадати, 
тепле усміхнене літо,
польові та гірські квіти,
замовкніть, нарешті, усі!..-
 у відповідь - тільки тиша
рідко бачуся із людьми,
дивно навіть з ними, вже нерідними,
говорити, та як у цю ніч не створити
чогось відчутно живого,
навіть якщо всі посеред міста
обходять, проходять повз,
дивляться у ці повні сухого відчаю очі
і думають про вчорашній десерт,
навіть якщо в них давно
охололо, померши. все - 
посміхайся їм, і у вічі також дивись, - 
на карту давно поставлене все.
   Гра триває.

четвер, 3 квітня 2014 р.


А колись я куплю тобі дім.
Може, будуть там навіть ..бнуті лебеді,
вже давним-давно життя на межі,
навіть більше, - межі ці  - лиш умовності.
Але тут є я, є ти, є цей гострий місяць,
в небі морознім неподалік гудуть-шелестять авто,
замерзлі вкінець маршрутки,
сьогодні зранку у візерунках морозних,
квітах на їхніх великих вікнах,
сонце гралося, народжувало кольори,
цвіло, у цім тісному просторі
передробочому назло одна, та щира,
посмішка, - і день з холодного стає
добрішим та холодним.
Та зараз вечір, я дивлюся тобі прямо в очі,
в яких плещеться щастя, вирує осіннім морем,
розбивається об мій голос, летить, - 
і кругом все на мить ріднішає,
ці хвилини відвертої тиші
небагато вивезе кожен з них..
в горах тихий сипле лапатий сніг,
блискотить на кронах ялин, скрипучий,
в юному тьмяному місяці,
все навколо святкого, зимово,
хоч і холодно, світиться,
я беру тебе за тендітну руку
і веду в притихлий карпатський ліс,
ближче до свободи, гір,
та величної, здебільшого примхливої,
таємничої, ламкої в соснах тиші;
візьми з собою музику і вірші,
і вимкни телефон.


...Люди досі уміють плакати?
дивно. Нечутно, правда,
але ж уміють!
Заради щастя, правда, можна й не таке.
...Вокзал, вінки, зонти твого кафе,
я знову покидаю місто,
де так нічого й не змінилось,
окрім парканів та руїн.

Привиди минулого всюди,
знаєш, вони тут всюди,
як дивно виглядають знаки 
в цім  місті,
цікаво, як вони їх бачать,
якщо їх бачать взагалі,
бажаючи дивитись.

Люди! Тут такі ж дивні люди, як і всюди,
так само, тільки по-іншому,
небо бачать, в нього дивляться, плачуть,
живуть та помирають тут-таки під ним, - 
але поменше стін, багатоповерхівок,
побільше суму та старих листівок,
і значно важче, та живуть...

як добре, що й усюди,навіть тут,
знаходять місце справжні почуття,
живуть вони в усіх-усіх шпаринах,
і боляче дивитись на їх розкіш
в наш нещасний час


...В її обіймах він зустріне дощ,
вона поїде, він профде пустим вокзалом,
яких вже сотні розкидало
по зоряних шляхах на Україні,
подивиться на складівські,
давно пусті будівлі,
на сум та велич привокзальних кранів,
іржа їх поїдає марно,
зсипаючись в кишені нашим дітям...
Як радісно у цьому теплім світі,
який створили ми самі...

Пройдеться вздовж сирих вагонів,
і вийде згодом вздовж дороги до краю міста,
що в дощі своїм
давно забув та загубив претепле серце...
Під ногами вже тривалий час
 бавились з кривим асфальтом
бензин та дош,
на сірий день накочувалась втома,

в той день ви всі сховалися за вікна вдома,
тоді він лив немов століття,
все далі від життя суспільства,
ближче до озер,
в яких у ночах місяць зберігав усе, - 
срібло, пригоди ночі,
пекельно-жарку пристрасть,
високі ніжні трави,
в яких народжувався вицвілий світанок
сьогоднішній,
вливав побільше світла
в це небо лютого, чи може квітня,
хоча усе це неважливо, -
люди давно загубили свої місяці... 



хоч непобачений, та відгорів світанок

Туманний починався день
Моєї вічної свободи...
Здавалося б, сама природа
утаємничилася...зранку падав сніг
під мокрі ноги, виринав з нічного, ще безсонного
 туману, і кава варена й густа вже стала ритуалом,
приємний смак її щоранку
будить...зникають постаті людські
в повітрі каламутнім, вогкім,
не розберу облич, маршруток номерів,
тож прогуляюся...дерев заснулих силуати
дерли наше небо, але стояли мовчки,
тягнулись, як і всі ми, вгору, 
простори й простір опинились знову поряд...
Все, що могло би бути, вже сталося,
ти чуєш!? тепер тільки майбутнє