четвер, 3 квітня 2014 р.



...Люди досі уміють плакати?
дивно. Нечутно, правда,
але ж уміють!
Заради щастя, правда, можна й не таке.
...Вокзал, вінки, зонти твого кафе,
я знову покидаю місто,
де так нічого й не змінилось,
окрім парканів та руїн.

Привиди минулого всюди,
знаєш, вони тут всюди,
як дивно виглядають знаки 
в цім  місті,
цікаво, як вони їх бачать,
якщо їх бачать взагалі,
бажаючи дивитись.

Люди! Тут такі ж дивні люди, як і всюди,
так само, тільки по-іншому,
небо бачать, в нього дивляться, плачуть,
живуть та помирають тут-таки під ним, - 
але поменше стін, багатоповерхівок,
побільше суму та старих листівок,
і значно важче, та живуть...

як добре, що й усюди,навіть тут,
знаходять місце справжні почуття,
живуть вони в усіх-усіх шпаринах,
і боляче дивитись на їх розкіш
в наш нещасний час


...В її обіймах він зустріне дощ,
вона поїде, він профде пустим вокзалом,
яких вже сотні розкидало
по зоряних шляхах на Україні,
подивиться на складівські,
давно пусті будівлі,
на сум та велич привокзальних кранів,
іржа їх поїдає марно,
зсипаючись в кишені нашим дітям...
Як радісно у цьому теплім світі,
який створили ми самі...

Пройдеться вздовж сирих вагонів,
і вийде згодом вздовж дороги до краю міста,
що в дощі своїм
давно забув та загубив претепле серце...
Під ногами вже тривалий час
 бавились з кривим асфальтом
бензин та дош,
на сірий день накочувалась втома,

в той день ви всі сховалися за вікна вдома,
тоді він лив немов століття,
все далі від життя суспільства,
ближче до озер,
в яких у ночах місяць зберігав усе, - 
срібло, пригоди ночі,
пекельно-жарку пристрасть,
високі ніжні трави,
в яких народжувався вицвілий світанок
сьогоднішній,
вливав побільше світла
в це небо лютого, чи може квітня,
хоча усе це неважливо, -
люди давно загубили свої місяці... 

Немає коментарів:

Дописати коментар